У кредитних спорах судді першочергово приділяють увагу захисту інтересів дитини

Як і очікувалось, поступово, при повній бездіяльності Національного банку України та уряду проблема кредитної заборгованості доходить свого апогею. Банки вже більш-менш отямились від кризи та масових неплатежів по кредитах і вимагають від позичальників більш дієвих рухів, направлених на погашення заборгованості, що виникла. А також відмовляються здійснювати подальшу реструктуризацію.

У свою чергу це призводить до того, що позичальник, який отримав реструктуризацію заборгованості і збільшив свої щомісячні платежі у майбутньому, не в змозі виконувати свої зобов'язання в повному обсязі та ще і з врахуванням доданих сум за рахунок отриманих відстрочок.

Банкам, які не хочуть або не можуть застосовувати інші механізми щодо реструктуризації заборгованості, не залишається іншого шляху, як здійснювати звернення стягнення на предмет застави або іпотеки.

При цьому ні банк, ні державу не цікавить, а що саме робити позичальникам, чиє житло забирають, та куди дівати дітей, які там проживають. Одним з позитивних моментів в цьому питанні є позиція судів у справах, пов'язаних з захистом прав дітей.

Так матеріали судової практики свідчать про те, що на даний час судами України вироблена ґрунтовна правова позиція стосовно спорів даної категорії - щодо визнання недійсним правочинів про передачу в іпотеку нерухомого майна, право на користування яким мають неповнолітні діти; ця позиція неодноразово підтримана Верховним Судом України.

Зокрема, у спорах цієї категорії суди, як правило, задовольняють вимоги про визнання недійсним договору іпотеки з підстав не дотримання при його укладенні вимог ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", згідно з якою для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

Наведена правова позиція відображена у наступних судових рішеннях:

1. Рішення судів усіх інстанцій по справі за одним позовом:

Рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 02.11.2009 року по справі №2-3653/09;

Ухвала Апеляційного суду Херсонської області від 03.03.2010 року по справі №22ц-184;

Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30.07.2010 року.

2. Рішення судів усіх інстанцій по справі за одним позовом:

Рішення Хмельницького міськрайонного суду від 11 вересня 2009 року за позовом заступника прокурора міста Хмельницького;

Ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 19 листопада 2009 року по справі №22ц-2191;

Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 березня 2010 року.

3. Рішення судів усіх інстанцій по справі за одним позовом

рішення Ківерцівського районного суду від 3 травня 2007 року та додаткове рішення Ківерцівського районного суду від 25 червня 2007 року.

Ухвала Апеляційного суду Волинської області від 16 серпня 2007 року по справі №22ц-626/07;

Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 березня 2008 року.

4. Рішення судів усіх інстанцій по справі за одним позовом

рішення Мукачівського міськрайонного суду від 24 червня 2009 року.

Ухвала Апеляційного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2009 року по справі №22-1645/09.

Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року.

5. Інші рішення:

Ухвала Апеляційного суду Волинської області від 21 жовтня 2010 року по справі №22ц-5006/10;

Ухвала Апеляційного суду Чернівецької області від 28 липня 2010 року;

Ухвала Апеляційного суду Херсонської області від 06 жовтня 2010 року по справі №22ц-6257.

Ст. 3 Конвенції "Про права дитини", схваленої резолюцією 44-сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою ВР України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері, є Закон України "Про охорону дитинства", норми якого узгоджуються із вищеназваними положеннями Конвенції "Про права дитини" та не можуть тлумачитись звужено.